УДК 81’373.2                                                                      

С.В. Мартинова

 

ПОЕТОНІМИ У МОВІ ТВОРІВ ОЛЕКСАНДРА ІРВАНЦЯ

У статті проаналізовано художній ономастикон збірки поезій «Вірші останнього десятиліття» Олександра Ірванця. Виявлено групу конотативно маркованих онімів. З’ясовано специфіку творчої манери поета – представника сучасного постмодерну.

Ключові слова: онім, конотація, пейоративне і меліоративне значення, сучасний постмодерн.

 

Мартынова С.В. Поэтонимы в языке произведений Александра Ирванца.

В статье проанализирован художественный ономастикон сборника поэзий «Вірші останнього десятиліття» Александра Ирванца. Выявлена группа коннотативно маркированных онимов. Установлена специфика творческой манеры поэтапредставителя современного постмодерна.

Ключевые слова: оним, коннотация, пейоративное и мелиоративное значение, современный постмодерн.

 

Martynova S.V. Poetonims in the languageof the works of Olexandr Irvanets.

In the article the author analyses an onomasticon of belles-lettres of anthology “Poetry of last ten years” by Olexandr Irvanets. A group of connotative marked onyms is determined. The author shows features of creative style of the poet, who represents the contemporary postmodern.

Key words: onym, connotation, negative and positive meaning, contemporary postmodern. 

 

Стилістична навантаженість власних назв у художніх творах здавна привертала увагу мовознавців, оскільки оніми як невід’ємний елемент літературного твору характеризується значним семантико-стилістичним потенціалом, актуалізація якого зумовлюється відповідним художнім дискурсом і вертикальним контекстом, особливостями концептуальної картини світу та ідіостилю автора.

Онім у художньому творі зазнає певної авторської трансформації, цілеспрямованої семантизації, виконує важливу конотативну функцію (Л. Белей, Н. Ботвина, Л. Буштян, Е. Іванова, Ю. Карпенко, Л. Колоколова, Є. Отін). Проте студії над онімним словом в українській художній мові були нечисленними, до того ж часто обмежувалися вивченням етимологічних і словотворчих характеристик поетонімів без аналізу їхньої прагматичної й аксіологічної навантаженості в тексті.

Сучасні дослідження в цій галузі пов’язані з вивченням окремих груп онімної лексики чи то на більш широкому художньому матеріалі (Л. Белей, Т. Ковалевська), чи на матеріалі творів одного автора або творів одного жанру різних авторів (В. Галич, В. Денисюк, Н. Колесник, Л. Кричун). Останнім часом з’явилися комплексні дослідження онімної лексики у творчості окремих письменників (Ю. Карпенко, М. Мельник, Л. Петрова, Л. Селіверстова). Однак особливості функціонування власних назв у мові творів певного літературного напряму як стилетворча ознака залишаються недослідженими.

Поетична ономастика не зумовлюється безпосередньо історичним процесом, як це буває з реальними власними назвами, а цілком залежить від прагнення, намірів, волі автора, визначається стилем та жанром тексту. У художньому творі оніми передусім виконують стилістичну функцію, також є засобами створення образів.

Поетонімічна інформація часто постає в мало зрозумілому, деякою мірою закодованому для первинного сприйняття вигляді, але є надзвичайно важливою для розуміння художнього твору. За останні десятиліття вивчення ономастичної майстерності письменників значно поширилося. Важливим внеском у вітчизняну науку стали фундаментальні праці В. Калінкіна, Ю. Карпенка, Л. Белея. Ономастикон ряду письменників проаналізовано в дисертаціях Т. Гриценко, Л. Кричун, Т. Крупеньової, Г. Лукаш, М. Мельник, О. Немировської, Т. Немировської, Л. Селіверстової, А. Соколової та ін. Коло авторів, чиї твори підлягають ономастичним дослідженням, стає все ширшим (Г. Сковорода, Т. Шевченко, Леся Українка, І. Франко, В. Винниченко, Ю. Яновський, Ліна Костенко, О. Гончар та ін.), але робіт, присвячених комплексному аналізові всього ономастикону творчого доробку представників певного літературного періоду, ще небагато (І. Хлистун «Власна назва в українській поезії II половини ХХ ст. (семантико-функціональний аспект)» та ін.).

Актуальність статті зумовлена недостатньою висвітленістю питань української літературної ономастики, зокрема браком праць, присвячених розглядові ономастикону певного художнього напряму української літератури, а також необхідністю опису й аналізу системи ономастичного письма поетів постмодерну кінця ХХ – початку ХХI століття як однієї із ознак їхнього стилю.

З 90-их років минулого століття відзначається «розкріпачення» мови сучасної літературної творчості, відсутність цензури, лібералізація мовлення та посилення в ньому фактора особистості, мовного новаторства, розширення сфери спонтанного спілкування. Саме розкутість думки, лексики, оригінальне використання власних назв, художніх тропів митцями постмодерну й привертають увагу дослідників ономастики.

Метою роботи є комплексний аналіз поетонімів різних тематичних класів з урахуванням їх системно-ієрархічних та асоціативно-смислових зв’язків, розгляд, передусім, конотованих онімів, а також вивчення питомої ваги й ролі власних назв у поезії українського постмодерну.

Предметом дослідження є власні назви, вибрані з творів поетичної збірки «Вірші останнього десятиліття» Олександра Ірванця.

«Літературна ономастика – це частина поняття «художнє ціле», спосіб відображення світу шляхом іменування, одна зі складових проблеми художності, її магії і секретів» [3: 112].

У художньому тексті власні назви відрізняються від загальних і функціонально, і синтаксично. Як відомо, у реальному житті немає внутрішнього зв’язку між іменем і його носієм, підкреслюється відсутність у власних назв лексичного значення, їх семантична порожнеча. На противагу загальним назвам, вони обмежуються однією функцією – позначення, що дозволяє їм лише розрізняти, впізнавати зазначені об’єкти. У художньому ж творі зв’язок між іменем і носієм повністю може бути встановлений волею автора.

Для художнього твору ономастичний простір не є абсолютним компонентом. Деякі художні твори автора і досліджуваного періоду характеризуються відсутністю ономастичного простору, тобто персонажі й образи не маркуються власними назвами.

Мовознавці стверджують: «Власні назви, які не мають у мові свого предметно-логічного чи конотативного значення, у художньому тексті набувають семантичного й емоційного потенціалу, котрий накопичується у процесі розгортання тексту через авторські й персонажні характеристики об’єкта, що позначається, – носія імені» [1: 163].

Простежимо справедливість цієї думки на матеріалі тексту вірша О. Ірванця «Листівка з італійським краєвидом для Іздрика», де серед 28 слів є 8 антропонімів: Дольче і Габана / смалять там кабана, / А Джанфранко Ферре/ своє шмаття пере ./ Джіованні Версаче / там на конику скаче. / Ніна Річчі ридає / і його виглядає. Емоційне забарвлення кожної власної назви простежується тут завдяки контексту: автор змушує зазначених осіб – законодавців усесвітньої моди – виконувати дії, які для них не є властивими, і в цьому разі оніми набувають іронічного звучання. Також тут варто зазначити, що кількісний показник онімів у тексті, як видно, не залежить від його обсягу. Така насиченість, у цьому разі, може бути аргументована як  експресивністю стилю й легкою іронією автора, так і самим форматом твору – «листівка»: на малому полі треба викласти великий обсяг інформації.

Серед усіх визначень конотації виділяємо і надалі будемо керуватися представленим О. Селівановою: «Конотація – додатковий компонент мовної одиниці, що доповнює її предметно-логічний зміст суб’єктивними відтінками оцінки, емоційності, експресивності, функціонально-стилістичної забарвленості, а також відтінками, зумовленими соціальними, ідеологічними, культурними, ситуаційними аспектами комунікації» [5:249]

Є. Отін слушно зауважує, що  «…стилістична конотація в словах має ознаку асиметричності: більшість оцінок – пейоративного (несхвального), меншість – меліоративного (позитивного) планів. Це властиве й конотативним власним назвам (конотонімам): більшість із них (особливо антропоніми) частіш за все вживаються як пейоративні оцінні слова» [4: 7].

Проаналізуємо ще одну поезію теж у вигляді листа – «Відкритий лист до Прем’єр-міністра Канади Браяна Малруні та генерал-губернатора Романа Гнатишина від трудящих колгоспу «Шлях Ілліча» (закреслено) «Шлях Ільковича». Іронічний настрій пронизує всю канву поезії, досягаючи піку вжитком характерних власних назв, який з’являється внаслідок обігрування їх із певною прагматичною настановою: Ми вже не дивимось і Маріанну // Через отой ваш бедлам-тарарам. / Ми вже писали про це й Міттерану. / (Хто він, до речі, той Міттеран?) / Ми й до Бутроса, й до Галі напишем / Ми і до Лондона вдарим чолом. / Ви там не панькайтесь, пане Гнатишин, / З тим оборзілим французьким хамлом.! Переплітаючи в одній строфі антропоніми, що називають видатних політичних діячів, і героїню легкого на здогад телесеріалу, автор досягає кульмінаційної точки емоцій у сприйнятті вірша. Українському читачеві дуже знайомий персонаж  телесеріалу «Багаті теж плачуть» Маріанна, якою захоплювалися глядачі. І Франсуа Міттеран – колишній Президент Франції, який найдовше очолював свою державу, – теж відомий. І Роман Гнатишин – генерал-губернатор у Канаді, виходець із України, найвищий посадовець за кордоном – теж може бути впізнаний читачем після першого прочитання тексту. Аналізуючи конотоніми Бутроса, Галі треба враховувати здібності Олександра Ірванця як майстра тонкої іронії, здатного віднайти для неї привід у найнесподіванішому місці, навіть у прізвищі Бутроса-Галі – тогочасного Генерального секретаря ООН. Роз’єднавши дві частини антропоніма інтонаційно, пунктуаційно і службовими словами, поет надає конотонімам Бутрос , а особливо Галі такої експресії, що саме в цій частині тексту концентрує всю увагу вдумливого читача. Адже конотонім Галі у тексті сприймається як українське жіноче ім’я Галя у формі давального відмінка. Тому частини прізвища однієї особи читаються тут як два потенційних адресата листа від трудящих колгоспу, хоча це суперечить істині.

Яскравим цьому підтвердженням в Олександра Ірванця є «Лист до Т.Г. Шевченка, українського письменника, революціонера й демократа»: серед 9 слів тексту – 2 антропонімічні одиниці. Пишучи «Ця наша жизнь невкусна – / Суцільні тобі Рєпніни та Полусмакови», поет робить смисловий акцент саме на цих онімах, спираючись на походження прізвищ. Оскільки ріпа (рос. репа) – гіркий овоч, а напівсмак говорить сам про себе, то й антропоніми  Рєпніни, Полусмакови мають тут пейоративний відтінок. У цьому контексті вдало використано прецедентний текст, репрезентований іменами осіб, близьких у різний час Т.Шевченку і відомих своєю роллю в його житті: значно старша за Тараса Шевченка Варвара Рєпніна і значно молодша Ликера Полусмакова завдали поетові душевного болю, який супроводжував його усе життя, надаючи гіркого присмаку.

Далеко не кожна власна назва, яка трапляється в тому чи іншому художньому творі, є конотонімом. Відміченість їх пояснюється архіпам’яттю, культурою, можливостями інтелекту, індивідуальною свідомістю людини і переповненістю слова внутрішнім потенціалом. Дуже часто буває так, що онімів у тексті багато, але вони виконують лише функцію маркування. Аби надати власним назвам емоційно-експресивних конотативних значень, автор мусить або ставити це за мету, або мати певний хист і літературний досвід.

Онімний простір поезій зі збірки «Вірші останнього десятиліття» Олександра Ірванця розподіляється на три великі частини, що репрезентовано у поданій нижче таблиці, укладеній на основі схеми Халліга-Вартбурга. Оскільки межі цієї статті не дозволяють проаналізувати всі конотоніми з цієї збірки, то для зручності в таблиці вони виділені жирним курсивом на противагу решті власних назв. Незначна частина їх уживається в текстах неодноразово: Панама (4), НАТО (3), Європа (3), Оклахома (3), Росія (3) , Дон (2), Батьківщина (2),  Брюс Лі (2), Міттеран (2).

Отже, можна зробити такі висновки: 1) ономастикон поезій Олександра Ірванця обслуговує суб’єктні, часові та просторові лінії художнього твору;

2) він становить лексико-семантичне поле, що складається з ядра – антропонімів і топонімів, які містять класи ойконімів (власних назв будь-яких населених пунктів), урбанонімів (власних назв відомих споруд), гідронімів (власних назв будь-якого природного або штучного водного об’єктів), оронімів (власних назв будь-яких елементів рельєфу земної поверхні), ойкодонімів (власних назв будівель, споруд), хоронімів (власних назв великих областей (географічних, економічних, історичних)), та периферії, що складається з теонімів (найменування божеств), астронімів (власних назв астрономічних об’єктів), ергонімів (власних назв організацій, виробничих та суспільних об’єднань);

 

Таблиця 1

Оніми збірки поезій О. Ірванця «Вірші останнього десятиліття»

ВСЕСВІТ

1.НЕБО І НЕБЕСНІ ТІЛА (космоніми, астроніми): сузір’я Лева, Сонце.

 

2. ЗЕМЛЯ (топоніми):

- ойконіми: Осло, Баранович, Хохлома, Гоморра, Лондон, Київ, Відень, Берлін, Почаїв, Батурин, Париж, Брюссель ( у тексті у Брюкселі), Копенгаген (у тексті у Копенгазі);

- гідроніми: Дон, Сян, Тігр, Євфрат, Десна, Волга;

- урбаноніми: НБУ, Бродвей, Монмартр, Кремль;

- ойкодоніми: Кремль;

- хороніми: Європа, Канада, Україна, Оклахома, Індіана, Північна і Південна Дакота, Алабама, Айова, Каліфорнія, Флоріда, Невада, Колумбія, Джорджія, Монтана, Луїзіана, Арізона, Аляска, Небраска, Вірджінія, Батьківщина,Панама, Росія, Литва;

ороніми: Кавказ;

 

3. ТВАРИННИЙ СВІТ (зооніми) у текстах збірки не представлено.

 

4. РОСЛИННИЙ СВІТ (фітоніми)  у текстах збірки не представлено.

ЛЮДИНА

1.      ЛЮДИНА ЯК ЖИВА ІСТОТА (антропоніми): Патон, Амосов, Гончар, Брюс Лі, Айрошянке, Пілсудський, Робесп’єр, Ріббентроп, Дольче, Ґабана, Джанфранко Ферре, Джіованні Версаче, Ніна Річчі, Тарас Григорович, Рєпніни, Полусмакови, Левко, Христина, Марта, Маріанна, Міттеран, Бутрос, Галі, Іздрик, Роман Гнатишин, Володимир, Кучма, Кравчук, Чорновіл, Хмара, Олійник, Плющ, Харитон, Мазепа, Брюс Лі, Сильвестр, Харрісон Форд, Пинзеник, Калнишевський, Браян Малруні, Вірджінія Вульф, Попелюшка.

 

2.      ДУША І РОЗУМ (теоніми, міфоніми): Він.

 

3. ЛЮДИНА ЯК СУСПІЛЬНА ІСТОТА (хрононіми): у текстах збірки не представлено.

 

4. СОЦІАЛЬНІ ОРГАНІЗАЦІЇ І СОЦІАЛЬНІ ІНСТИТУТИ (ергоніми): НАТО, «Бу-Ба-Бу».

ЛЮДИНА І ВСЕСВІТ

1.A PRIORI у текстах збірки не представлено.

 

2. НАУКА І ТЕХНІКА (фірмові назви): Горілка «Абсолют», сигарети «Ватра», «Кемел», «Галуаз».

 

3) частина власних назв має пейоративне чи меліоративне значення, тобто є конотонімами, причому онімів аксіологічно негативних більше, ніж позитивних, що відповідає загальній тенденції виникнення і функціонування конотонімів;

4) завдяки своїй активності та своєрідним ознакам власні назви становлять важливий елемент ідіостилю поета, його мовної палітри й виявляють при цьому манеру ономастичного письма автора;

5) характер уживання, а особливо творення смислових оболонок конотонімів О. Ірванцем, з одного боку, відбиває специфіку його творчої манери як представника постмодерну – прагнення до незвичної форми, нетрадиційного слововжитку, а з іншого – традиційність як відлуння глибинної національної основи українця, його національного характеру, зокрема гумору, що виявляється в іронії як складовій семантики конотоніма.

 

ЛІТЕРАТУРА

1. Автеньева Л. Корреляция предметнологического и назывного значения антономасии в оригинале и переводе / Л. Автеньева, Т. Бакастова // Актуальные вопросы русской ономастики. – К., 1988. – С. 162–167. 2. Ірванець О. Вірші останнього десятиліття [Текст] / Олександр Ірванець. [Електронний ресурс]: Режим доступу: http://poetry.uazone.net/irvan 3. Немировская Т. Некоторые проблемы литературной ономастики / Т.В. Немировская  // Актуальные вопросы русской ономастики. – К., 1988. – С. 112–122. 4. Отин Е. Словарь коннотативных собственных имен. / Е.С. Отин. – Донецк : ООО «Юго-Восток, Лтд», 2004. – 412 с. 5. Селіванова О.О. Сучасна лінгвістика: термінологічна енциклопедія. / О.О. Селіванова. – Полтава : Довкілля-К, 2006. – 716 с.